Перший вихід у відкритий космос

Частина І

Вперше вихід у відкритий космос описав Костянтин Едуардович Ціолковський в «Альбомі космічних подорожей» ще за 33 роки до того, як це відбулося. Він уявляв його як свій власний: «Одягаю запобіжні оболонки для життя у порожнечі. Це нагадує скафандр з джерелом кисню та поглиначами газів». Він намалював відсік корабля і вмонтований в нього шлюз для виходу в космос. На шести фазах малюнку фігура космонавта в невагомості підпливає до шлюзу і послідовно виконує все те, що робив Олексій Леонов у 1965 році, залишаючи космічний корабель «Восход-2». Особливо вражає остання фаза – людина ширяє в космічному просторі, з’єднана страхувальним фалом з кораблем. Якщо покласти цей малюнок поруч з фотографією першого виходу людини у відкритий космос, виникає  майже містичний збіг.

«Альбом космічних подорожей» – це невеликі пожовклі листочки, обмальовані та обписані блідим чорним олівцем. Цей альбом був науково-художньою роботою, створеною спеціально для фільму «Космічний рейс», який вийшов на екрани в 1936 році, вже після смерті Ціолковського. «Альбом» багато років зберігався у режисера Василя Миколайовича Журавльова. Ніхто з фахівців у галузі ракетної та космічної техніки про нього не знав. Коли космічні польоти стали справою реальною, Василь Миколайович передав «Альбом» до архіву Академії наук СРСР.

До малюнків Ціолковський додав опис вражень: «…Спочатку мені було страшно висіти без опори, потім звик. Вражає чорна зоряна сфера, в центрі якої я перебуваю … Зірки численні, різноманітні за силою і кольором». Після польоту під час урочистої зустрічі Олексій Леонов говорив про свої враження мільйонам людей у всьому світі: «Картина космічної безодні, яку я побачив, своєю грандіозністю, неосяжністю, яскравістю фарб і різкістю контрастів густої темряви зі сліпучим сяйвом зірок, вразила і зачарувала мене. Наді мною було чорне небо і яскраві зірки». Майже як у Ціолковського, емоційніше, але дуже схоже.

Одночасно зі створенням тримісного космічного корабля «Восход», готуватися до польоту почали два екіпажі космонавтів: Олексій Леонов, Павло Беляєв та їхні дублери — Віктор Горбатко та Євген Хрунов. Під час підбору екіпажу важливо було врахувати індивідуально-психологічні особливості космонавтів. Від екіпажу вимагалася особлива злагодженість у роботі. Беляєву були властиві воля та витримка. Леонов належав до холеричного типу – сміливий, рішучий, крім того наділений художнім даром, тому зміг швидко охопити поглядом і запам’ятати цілі картини, які пізніше відтворив на полотні. Вони вдало доповнювали один одного і, на думку психологів, становили «групу високої сумісності», яка змогла успішно виконати складну програму виходу у відкритий космос.

Частина ІІ

Для забезпечення виходу людини у відкритий космос в НВО «Енергія» був створений спеціальний перехідний шлюз під назвою «Волга». Він мав циліндричну конструкцію і складався з 36 надувних секцій, розділених на 3 ізольованих одна від одної групи. Шлюз зберігав свою форму навіть у разі виходу з ладу двох з них.

Фахівці НВО «Звєзда» створили скафандр для виходу у відкритий космос «Беркут». Під час його розробки довелося шукати компроміс.  Важливо було підтримувати досить високий тиск, щоб у людини не виникло висотних декомпресійних розладів. Кесонна, або декомпресійна хвороба – захворювання, пов’язане з різким зниженням зовнішнього тиску, в результаті чого гази, розчинені в тканинах тіла, починають утворювати бульбашки, які руйнують стінки клітин і кровоносних судин, блокують кровообіг. Важка форма декомпресійної хвороби може призвести до паралічу або смерті. Водночас, тиск не повинен ускладнювати рухи космонавта. У вакуумі м’яка оболонка скафандра стає набагато жорсткішою. У безповітряному просторі скафандр розпрямляється, а під дією тиску – «росте». Експерименти показали, що оптимальний тиск газової суміші у скафандрі має становити близько 0,4 атм., з можливістю його короткочасного зниження до 0,27 атм. Оскільки вихід у відкритий космос планували на нетривалий час, то прийняли рішення не використовувати регенераційну установку, тому повітря, що видихалося через запобіжний клапан виходило відразу у космічний простір. Верхній комбінезон скафандра виготовили з багатошарової металізованої тканини – екранно-вакуумної ізоляції. За  своєю суттю, це був термос з декількох шарів пластикової тканини, вкритої алюмінієм. Прокладки з такою ж ізоляцією монтувалися також в рукавички та взуття. Герметичну частину скафандра шили з дуже міцних штучних тканин, стійких до високих та низьких температур. Каска шолому була виготовлена з алюмінієвого сплаву, скло ілюмінатора – з подвійного органічного скла. Ці ж скафандри повинні були захистити екіпаж у разі розгерметизації кабіни. Забезпечення життєдіяльності здійснювалося найбільш простою і надійною системою вентиляційного типу, розміщеною в ранці за спинною. Запаси кисню були розраховані на забезпечення надування скафандра, кисневе харчування космонавта та видалення вуглекислого газу. Весь кисень подавався в шолом, після чого потрапляв під оболонку скафандра. Запас кисню зберігався у трьох восьмилітровим балонах, а його подача вмикалася дистанційно. Страховка космонавта у відкритому космосі забезпечувалася спеціальним фалом довжиною 7 м, до складу якого входили амортизуючий пристрій, сталевий трос, шланг аварійної подачі кисню та електричні дроти, по яким на борт корабля передавалися дані медичних і технічних вимірювань, а також здійснювався телефонний зв’язок з командиром корабля.

Частина ІІІ

18 березня 1965 року о 7 годині відбувся старт. Через 1 годину 35 хвилин після старту, на початку 2-го витка, Леонов почав виконувати головне завдання польоту. Всього в умовах космічного простору він перебував 23 хв. 41 сек., а поза шлюзом – 12 хв. 09 секунд.

Низка позаштатних, а часом смертельних ситуацій, супроводжувала екіпаж протягом усього польоту.

У відкритому космосі тиск всередині скафандра становив 600 мм, такі умови на Землі змоделювати було неможливо. «В космічному вакуумі скафандр роздувся, не витримали ні ребра жорсткості, ні щільна тканина. Я, звичайно, припускав, що це трапиться, але не думав, що настільки сильно. Я затягнув усі ремені, але скафандр так роздувся, що руки вийшли з рукавичок, а ноги – з чобіт. В такому стані я, зрозуміло, не міг протиснутися в люк шлюзу», – так Леонов неодноразово описував свої відчуття. Виникла критична ситуація, а радитися з Землею було ніколи. Леонов самостійно прийняв рішення та перевів скафандр на другий режим роботи, тобто знизив тиск до 0,27 атм.

Чергове порушення інструкції сталося в той момент, коли космонавт увійшов в шлюз не ногами, а головою вперед. Довелося розвертатися, адже кришка кабіни, що відкривається всередину, забирала 30% її обсягу. Саме в цій ситуації довелося пережити найбільше навантаження. Це легко пояснюється за допомогою цифр: внутрішній діаметр шлюзу – 1 метр, ширина скафандра в плечах – 68 см. Леонову все ж вдалося перекинутися і увійти в корабель ногами, при цьому в черговий раз, порушивши інструкцію, він відкрив шолом, не замкнувши за собою люк і не перевіривши герметичність.

Але найстрашніше сталося, коли Леонов вже повернувся в корабель – почав зростати парціальний тиск кисню, який дійшов до 460 мм і продовжувала зростати, при тому, що нормою було 160 мм. Причиною цього став шланг від скафандра, яким був зачеплений тумблер надування. Корабель довгий час був стабілізований щодо сонця: з одного боку охолодження до      -140 С, з іншого – нагрівання до +150 С, – сталася деформація. Спрацювали датчики закривання люка, але залишилася щілина, таким чином система регенерації повітря початку нагнітати тиск, і кисень почав рости, космонавти не встигали його споживати. В таких умовах космонавти перебували близько 7 годин, потім заснули, перебуваючи в жахливому стресовому стані, адже не мали змоги виправити ситуацію, будь-яка іскра могла призвести до вибуху. Таким чином загальний тиск досяг 920 мм. Ці кілька тонн кисню притиснули люк, зростання тиску припинилося, після чого почало стрімко знижуватися.

На цьому неприємності Бєляєва та Леонова не закінчилися. Під час повернення не спрацювала автоматична система орієнтації на Сонце – гальмівна двигунна установка не вмикнулася вчасно, тобто корабель пішов на наступний виток.

Екіпажу дали команду садити «Восход-2» вручну. Приземлення відбулося через 26 хвилин у глухій тайзі північного Уралу. Пізніше Леонов згадував: «Ми самі обрали район для посадки – в 150 км від Солікамська, тому що там була тайга. Жодних підприємств, жодних ліній електропередач».

Після приземлення космонавтам довелося ще 2 доби носити скафандри, оскільки вони не мали іншого одягу. Через потовиділення у скафандрі Леонова було приблизно 6 літрів вологи. Коли змерзли, роздягалися, викручували білизну, надягали знову, потім пропороли екранно-вакуумну теплоізоляцію, всю жорстку частину викинули, а все інше одягли на себе – це дев’ять шарів алюмінієвої фольги, вкритої дедероном, зверху обмоталися парашутними стропами. Лише 21 березня вдалося вирубати в лісі майданчик для посадки вертольотів, до яких космонавти разом з супроводжуючими дісталися на лижах.

Перебуваючи у відкритому космосі, Леонову не вдалося виконати одне завдання, а саме сфотографувати корабель з боку. На його скафандрі була встановлена ​​мініатюрна камера «Аякс», здатна знімати через ґудзик, керувалася вона дистанційно за допомогою троса, але через деформацію скафандра Леонов не зміг до нього дотягнутися. Але 3-хвилинну кінозйомку зробити вдалося, крім того з корабля за космонавтом постійно стежили дві телевізійні камери.

Тепер фахівці називають роботу у відкритому космосі позакорабельною діяльністю, а тривалість перебування людини в космічному вакуумі за один вихід зросла від 12 хвилин Леонова до 8 годин 53 хвилин Сьюзан Гелмс та Джеймса Восса з американського  човника «Дискавері» 11 березня 2001 року. Рекордсменом за кількістю виходів у відкритий космос є Анатолій Соловйов. Він залишав борт станції «Мир» 16 разів, загальною тривалістю 82 години 22 хвилини.

Залиште коментар

Ваш e-mail не буде опублікований. Будь ласка, заповніть обов’язкові поля *