Одеса…Чудове південне місто на березі Чорного моря, оспіване в піснях та віршах. Це місто Сергій Корольов завжди згадував дуже тепло, адже, за його словами, саме там промайнули найкращі роки його життя. Одеса – місто його юнацьких мрій, захоплень, сподівань і першого кохання. З Ксенією Вінцентіні або Лялею, як звали її друзі та близькі, Сергій навчався в одному класі Одеської будівельно-професійної школи №1. Ксенія стала його першим коханням, а згодом й дружиною. За спогадами матері Сергія Павловича Марії Миколаївни Баланіної, Ксенія була „високою, стрункою, гарною дівчиною з чудовою золотою косою, ніжним кольором обличчя та чарівними блакитними, як небо, очима в чорних віях… І розумниця була. Добре вчилася, з інтелігентної родини”.
Предки Ксенії за батьківською лінією – давні вихідці з Італії. ЇЇ дід Микола Вікентійович був відомим у Росії виноробом. Батьки Ксенії – Максиміліан Миколайович – інженер, який все життя пропрацював на залізниці, та Софія Федорівна – домогосподарка – були розумними, освіченими, дотепними людьми. В їх домі завжди збиралась молодь – адже вони вважали друзів своїх дітей своїми друзями.
Частіше за інших бував тут Сергій Корольов. Закохавшись у Ксенію, він повіряв їй свої думки та мрії. Їй першій він розповів про свою таємницю – захоплення авіацією та про свої перші польоти на гідролітаках, поки лише в якості пасажира.
Закінчивши будпрофшколу, вони стають студентами: Сергій – Київської політехніки, Ксенія – Одеського хіміко-фармацевтичного інституту. Попереду довгі роки навчання, напруженої роботи, коротких зустрічей та довгих розлук. Лише через сім років, 6 серпня 1931 року, Сергій Павлович та Ксенія Максиміліанівна одружилися. Незважаючи на зайнятість, подружжя завжди знаходило час один для одного. Намагалися разом відпочивати, разом проводити відпустки.
10 квітня 1935 року в родині Корольових народилася донька. Сергій Павлович усім говорив, що ніколи не сумнівався, що народиться саме донька, для якої вони з Ксенією давно вибрали ім’я Наталія – на честь Наталії Ростової, улюбленої літературної героїні Корольова.
Проте родинне щастя для Сергія Павловича затьмарювалося неприємностями на роботі. Після арешту Маршала Тухачевського хвиля репресій, що котилася країною, досягла і стін Реактивного інституту, де він працював. В серпні 1937 року Корольова виключили з лав співчуваючих ВКП(б), звільнили з резерву Робітничо-селянської Червоної Армії. А через деякий час після арешту керівників інституту І.Т. Клеймьонова та Г.Е. Лангемака з’ясувалося, що вони зізналися про свою „активну участь в антирадянській троцькістській організації у РНДІ”, до якої, окрім них, входили також С.П. Корольов та В.П. Глушко. Це були важкі удари, що сипались один за одним. Обстановка в інституті стала гнітючою. Тепер навіть найближчі товариші стали цуратися Корольова.
27 червня 1938 року С.П. Корольова було заарештовано органами НКВС за звинуваченням у шкідництві в галузі нової ракетної техніки та участі в контрреволюційній організації. Більш абсурдного та жахливого звинувачення для людини, сенсом життя якої була інженерно-конструкторська робота з розвитку реактивної техніки в країні, важко було вигадати. На довгі шість років Корольова було відірвано від улюбленої справи, від друзів та родини. І весь цей час близькі люди робили все можливе, щоб його врятувати. У липні 1944 року С.П. Корольова було звільнено зі зняттям судимості. Проте, лише 1957 року Військова колегія Верховного Суду СРСР після перегляду його справи винесла рішення про її припинення.
Весною 1945 року до Німеччини для вивчення німецької трофейної техніки виїхала група радянських ракетників, до якої увійшов й Сергій Корольов. За першої нагоди до нього в Німеччину приїхали Ксенія Максиміліанівна з Наталею. Жили Корольови у невеличкому мальовничому містечку Бляйхероде, якого майже не торкнулася війна. Багато подорожували країною. Сергій Павлович, незважаючи на величезну зайнятість, намагався знаходити час, щоб показати родині найцікавіше, чим славилася Німеччина. Але саме тут у стосунках чоловіка й дружини з’явилася тріщина… Після повернення на батьківщину конфлікт загострився, і стало зрозуміло, що шлюб врятувати неможливо.
14-річна Наталя дуже болісно переживала розлучення батьків. Відчуття гострої образи на батька не залишало її ще довгі роки. А Сергій Павлович, завжди страшенно зайнятий, місяцями перебуваючи на полігоні, ніколи не забував привітати своїх матір та дочку зі святами, присилаючи їм листи та кошики з квітами. У рідкі години відпочинку завжди знаходив час, щоб зустрітися з дочкою, дізнатися про її справи, проблеми, плани на майбутнє й просто насолодитися спілкуванням із нею.
Наталя з відзнакою закінчила школу й обрала професію лікаря, так само як і мама… У січні 1961 року вона вийшла заміж, а 9 грудня 1962 року на світ з’явився її первісток Андрій. Звістка про народження онука застала Сергія Павловича на космодромі.
Остання зустріч доньки з батьком відбулася напередодні нового 1966 року. Він, сповнений ентузіазму та нових ідей, повідомив їй, що лягає в лікарню на „дріб’язкову” операцію. Тоді ніхто не міг передбачити, що ця операція стане для нього фатальною…
Багато років Наталія Сергіївна Корольова свято береже пам’ять про батька. У її домашньому музеї – сотні експонатів, що розповідають про життя та діяльність Сергія Корольова. Кілька років тому світ побачив тритомник Н.С. Корольової „Батько”, де вона пише: „Волею долі я є єдиною дочкою свого батька. Він мріяв ще й про сина, але цього не сталося. Через арешт, заслання, життєві та виробничі обставини батько не зміг у повній мірі насолодитися своїм батьківством, став дідом, але пішов з життя, коли онуку Андрію ледь виповнилося три роки. А тепер у нього вже троє онуків і п’ятеро правнуків”.