15 листопада виповнюється 32 роки з дня першого і останнього польоту легендарного орбітального корабля багаторазового використання “Буран”.
12 квітня 1981 року з космодрому Східного ракетно-космічного центру на мисі Канаверал (штат Флорида, США) на навколоземну орбіту було виведено перший багаторазовий космічний корабель “Колумбія” системи “Спейс-Шаттл” вагою 69 тон, розрахований на екіпаж до 7 чоловік. Корабель створювався для виведення в космос вантажів як наукового, так і військового призначення, доставки на орбіту елементів системи ПРО.
В умовах “холодної” війни Радянський Союз у цій програмі побачив загрозу власній безпеці. Ще 1976 року, дізнавшись, що США приступили до реалізації проекту багаторазової транспортно-космічної системи “Спейс-Шаттл”, вийшла постанова ЦК КПРС і Ради міністрів про створення у СРСР п’яти орбітальних кораблів багаторазового застосування, які згодом отримали назву “Буран”.
Для розробки орбітального корабля “Буран” 1977 року було створене надсекретне НВО “Молнія”, Генеральним конструктором якого призначили Г.Є. Лозино-Лозинського — одного з провідних розробників радянської авіаційно-космічної техніки, талановитого конструктора, уродженця Києва.
Дослідники історії проекту “Енергія-Буран ” так пояснюють схожість радянського та американського кораблів: у зв’язку з тим, що часу на створення радянського корабля багаторазового використання було обмаль, за основу було взято американський зразок. І шаттл і “Буран” поєднували в собі якості космічного апарату та літака і були побудовані за аеродинамічною схемою літака типу “безхвостка” з трикутним крилом.
Креслення американського корабля розвідка СРСР здобула ще в середині 1970-тих років, й спочатку наш корабель мав стати точною копією шаттлу. Проте труднощі, що виникли при створенні корабля, змусили радянських розробників шукати власні унікальні рішення. Це й призвело до того, що за зовнішньої схожості конструктивно кораблі дуже відрізнялися один від одного.
За своїми технічними характеристиками “Буран” виявився потужнішим за шаттли. За стартової ваги у 105 тон його вантажопідйомність складала 30 тон (проти 29,5 тон у шаттла) й 20 тон корисного вантажу він міг повертати на Землю (на відміну від американського космічного човника, який повертав лише 15 тон). Тривалість польоту “Бурану” — до 30 діб (за чисельності екіпажу до 10 чоловік) проти 20 діб (за 7 членів екіпажу) на шаттлах.
Крім того, на «Бурані» була передбачена система екстреного порятунку екіпажу: на малих висотах спрацьовувала катапульта для перших двох пілотів; на великій висоті у разі нештатної ситуації «Буран» міг відділятися від ракети-носія і здійснювати екстрену посадку.
Одним із найважливіших елементів конструкції “Бурану” було теплозахисне покриття, що складалося із кварцевого волокна, високотемпературних органічних волокон і частково матеріалу на основі вуглецю. Теплозахист був представлений у вигляді плиток чорного та білого кольорів загальною вагою понад 7 тон. До речі, після першого польоту “Бурану” з 38 600 теплозахисних плиток було втрачено лише вісім. Після ж першого польоту шаттлу заміни потребували понад 100 теплозахисних елементів.
Підготовка “Бурану” до запуску з космодрому Байконур займала лише 15 діб, на відміну від місяця передстартових операцій для підготовки шаттлу на мисі Канаверал.
Але головна відмінність вітчизняного корабля полягала в тому, що він був спроможний виконувати політ та здійснювати посадку в автоматичному режимі, тоді як керування шаттлами відбувалося виключно “вручну”.
Для приземлення радянського орбітального корабля було побудовано три посадкові смуги довжиною 5 кілометрів кожна: на космодромі Байконур, у Багерово під Сімферополем у Криму та на аеродромі Хороль у Примор’ї.
В якості носія використовувалася надважка двоступенева ракета-носій “Енергія”, перший ступінь якої був розроблений у КБ “Південне” та виготовлений на заводі “Південмаш” у Дніпропетровську. Комплекс автономного керування ракетою створювався в Харкові у НВО “Електроприлад”.
На відміну від системи “Спейс Шаттл”, ракета-носій “Енергія” була універсальною й могла використовуватися автономно для доставки не лише орбітального корабля, а й великих вантажів на навколоземну орбіту, Місяць і планети Сонячної системи.
З Москви на Байконур “Буран” доставляв найбільший у світі літак АН-225 “Мрія”, спроектований в Києві у КБ ім. О.К. Антонова і побудований на Київському авіазаводі.
Перший політ Ан-225 здійснив у грудні 1988 року. У травні 1989 року літак прибув на космодром Байконур разом із “Бураном” для проведення випробувальних польотів й доставки орбітального корабля на всесвітню авіаційно-космічну виставку у Ля-Бурже.
1991 року до 30-річчя польоту Юрія Гагаріна “Мрія” знову піднялася у повітря разом із “Бураном”. На цьому її участь у цьому проекті завершилася. Зараз літак використовується для транспортування надважких (до 250 тон) й великогабаритних вантажів, і йому належить кілька світових рекордів у авіації.
У створенні багаторазової ракетно-космічної транспортної системи “Енергія”-”Буран” були задіяні понад 1200 підприємств та наукових установ Радянського Союзу, серед яких значне місце посідали підприємства України. Так, крім вже згаданих, у проекті брали участь близько десяти київських підприємств на чолі з ЦКБА “Арсенал”, харківське НВО “Харброн”; група програмістів КПІ розробляла програмне забезпечення для випробувальних стендів орбітального корабля та тренажера для майбутніх пілотів.
15 травня 1987 року відбувся перший експериментальний запуск ракети-носія “Енергія” з макетом “Полюс”, що за розмірами і вагою був близький до “Бурану”. Старт пройшов вдало, “Полюс” відділився від носія, але через помилку у схемі одного з бортових приладів не зміг набрати необхідну швидкість і не вийшов на орбіту.
Другий старт ракетно-космічної системи “Енергія”-”Буран” був призначений на 29 жовтня 1988 року. Але за 51 секунду до старту бортовий обчислювальний комплекс системи зафіксував запізнення відходу ферми. Старт був перенесений на 16 днів.
І ось, нарешті, 15 листопада 1988 року через 8 хвилин після старту “Буран” вийшов на розраховану орбіту висотою 250 км. У цьому першому і останньому польоті, що проходив у безпілотному автоматичному режимі, “Буран” двічі облетів навколо Землі й після 205 хвилин польоту о 9 годині 25 хвилин за московським часом приземлився на посадкову смугу аеродрому Ювілейний на космодромі Байконур.
Наступний політ планувався на 1992 рік. Програма польоту передбачала виведення “Бурану” на орбіту без екіпажу. Екіпаж мав стартувати на кораблі “Союз”, який на орбіті повинен був зістикуватися з “Бураном”. Протягом двох діб екіпаж мав проводити випробування багаторазового корабля на орбітальній ділянці польоту й повернутися на Землю на кораблі “Союз”.
Проте цим планам не судилося збутися. З розпадом Радянського Союзу стало зрозуміло, що жодна з країн, що утворилися, неспроможна використовувати “Буран”, адже один його запуск коштував близько 80 мільйонів радянських рублів й був економічно невигідним. Загальний обсяг витрат на програму “Енергія”-”Буран”, яка тривала 18 років, склав 16,5 млрд. рублів (близько 24 млрд доларів США).
До польотів на “Бурані” готували 27 пілотів, серед яких були як цивільні, так і військові льотчики-випробувачі. До групи військових входив й майбутній космонавт України Леонід Каденюк, який пройшов підготовку в якості командира корабля багаторазового використання. Цей досвід знадобився Леоніду Костянтиновичу пізніше під час виконання місії STS-87 на американському шаттлі “Колумбія” у 1997 році.
На момент закриття програми “Енергія”-”Буран” був повністю зібраний другий екземпляр орбітального корабля і закінчувалися роботи над третім кораблем із покращеними технічними характеристиками.
Незважаючи на сумну долю, проект багаторазової транспортно-космічної системи “Енергія”-”Буран” став визначним для вітчизняної космонавтики й втіленням величі людської думки. Розроблені в межах реалізації проекту близько 40 принципово нових матеріалів та 230 новітніх на той час технологій залишаються й досі сучасними та успішно використовуються як в авіаційно-космічній сфері, так і в інших галузях машинобудування.
У Музеї космонавтики ім. С.П. Корольова в Житомирі представлено лабораторний зразок панелі теплозахисного покриття та теплозахисна плитка “Бурану,” деякі прилади орбітального корабля, макет транспортно-космічної системи “”Енергія”-”Буран” (масштаб 1:100), фото та книги, присвячені цій програмі.
